Зустрілися ми з Кристиною ближче до обіду, викроївши трохи часу для розмови. Вирішили засісти у міському кафе-пекарні із затишною атмосферою. За кавою, Кристина, студентка напряму “Музейної справи” Львівської Політехніки, поділилась зі STUDLAVA своєю історією навчання та особливостями, які її так зачаровують у обраній спеціальності. Дівчина родом із Кривого Рогу навчається на 3 курсі, працює асистентом у асоціації “Нова Доба” та активно бере участь у міжнародних та українських програмах за спеціальністю. Її також часто можна зустріти на заходах пов’язаних із історією та культурою, мистецтвом та літературою у Львові.
До речі так, Кристину справді звати Кристиною, чому саме так, про це історія (і наша редакція) замовчує 😉
Кристино, як Ти вирішила, що наступний крок після школи, це саме переїзд до Львова і саме музейна справа?
Чому Львів? Колись, я приїздила разом із мамою сюди як турист і мушу сказати, що Львів нам страшенно сподобався. Контраст між містом, у якому я виросла і Львовом значний. Тоді я побачила Політехніку та Франка і зрозуміла, що хочу навчатись саме тут.
Щодо музейної справи, то це не було заплановано, я більше хотіла на художньо-графічний, але розуміла, що з підготовкою навряд встигну. У Політехніці, проте, я знайшла уже згадану спеціальність і вирішила, що це максимально наближено до мистецтва, до культури. Мені пощастило пройти на бюджет, хоча навіть, якщо б це не сталось, я напевно таки залишилася б у Львові. Одна справа бюджет, інша ー бажана спеціальність.
Натхнення з яким Ти розповідаєш про своє навчання, просто вражає, і навіть змушує, по-доброму, заздрити! Що підживлює Твою любов до обраного напряму?
Коли я тільки вступала, то у всіх людей, яким казала, що обрала для навчання “Музейну справу. Охорону пам’яток культури” виникала асоціація із старшою жіночкою, що сидить на вході та в’яже шкарпеточки. А ще вона попереджає: “Не фотографувати! Руками не чіпати!” і взагалі обдаровує Тебе обуреним поглядом, який ніби промовляє: “Навіщо Ти сюди прийшов?” – сміється, – і в мене, в тому числі, було таке ж уявлення.
Мою думку, проте, змінили саме викладачі. Вони справжні фанати своєї справи. Викладач, яка вела курс “експозиційна робота” працювала також у Природничому музеї і ми постійно туди ходили. Наша група допомагала організовувати виставки, займалась більш практичними речами. Наприклад, ми допомагали розробляти концепцію Музею міста, що знаходиться у підвалі Ратуші, спілкувались із безпосередніми ініціаторами його створення. Мінімум теорії, максимум практики ー це підкупає.
На превеликий жаль, спеціалістів з цієї галузі дуже мало, близько року-двох тому у нашому університеті був перший випуск музейників, а цього року лише з’явилась магістратура.
Чи плануєш далі іти на магістратуру? Та й узагалі рухатись у даному напрямку?
Узагалі так. Моя мрія стати організатором різних заходів, виставок. Хочу працювати у закладі на кшталт, PinchukArtCentre, де завжди міняється експозиція, це приклад більш сучасного мистецького центру.
Всі звикли, що музей складається з припорошених експонатів, ніхто тому туди не ходить. У всіх також зразу виринають неприємні спогади із “добровільно-примусовими” екскурсіями у школі. В Україні, насправді, музейна справа ー це “нечіпане поле”, з цим потрібно працювати.
Чи могла б Ти назвати ще якісь об’єкти, які поставила б у приклад? До яких іншим музеям варто рухатись?
Pinchuk досупний для всіх. Мені подобається, що там ледь не кожного місяця, а то й частіше, нові, абсолютно різні виставки, а вхід безкоштовний. Інший заклад, який мені подобається, це арт-центр Дзиґа, хоча до Pinchuk ще далеко.
Також я б дуже хотіла потрапити у галерею в Ужгороді. Чула, що це музей сучасного мистецтва, у якому також часто читають різні лекції, організовують дискусії, перформанси.
У Львові вже є Центр міської історії. Там немає експонатів як таких, зате там використовують сучасні технології: екрани, сенсорні дисплеї…Навіть відвідувачі можуть стати частиною експозиції. До прикладу, там є окрема кімната, де можна сісти і розповісти на камеру свою історію, історію своїх дідусів та бабусь і це дійсно класно! Неважливо, чи Ти п’ятирічна дівчинка чи її мама, Ти можеш розповісти щось і це побачать інші. Чим музей ближчий до відвідувачів тим краще, адже люди думають, що вони заходять сюди і їм не раді, саме це упередження потрібно здолати, щоб музей став бажаним, ось до чого варто рухатись.
До речі, загадала ще одну відмінність музеїв в Україні. У нас нові арт-об’єкти будують на місці старих, або ж відкривають музеї у вже готовому приміщенні, яке під музей не передбачалось. За кордоном створюють абсолютно новий простір, щоб він допомагав гідно представити експонати, розпланувати як буде розташована експозиція, освітлення і таке інше.
Ти нещодавно працювала а архіві. Як це сталось і що входило у Твої обов’язки? У багатьох може скластись враження, ніби Ти, як монахиня, сидиш і переписуєш літописи у келії.
До речі, я мала змогу працювати поруч з монахинями, тому ця версія, не така вже й далека від істини, – сміється. Адже як узагалі були створені архіви? Раніше вони належали церквам. Усі записи про укладення шлюбів, народження та хрещення немовлят — все це фіксувалося та зберігалося у спеціальних приміщеннях. Тому ці архіви, як правило, знаходяться поблизу церков.
Роботу в архіві мені запропонував викладач, який займається родоводами. Він називав мені прізвище, яке потрібно було знайти, до цього номер книжки, справи, фонд у якому вона знаходиться. Я замовляла потрібну книгу і, листочок за листочком, на латині вичитувала рукописи, адже друкарських машинок на той час ще не було. Спочатку було справді складно, але з досвідом досить швидко почала знаходити необхідну інформацію. Гадаю, що це радше нудна робота, як по мені. Для досвіду це було класно, але постійно цим займатись складно, адже фізично Ти також втомлюєшся.
У рамках навчання Ти також їздила за кордон. Розкажи про це детальніше.
Так, на другому курсі в проекті від організації Eustory я відвідала Грузію. Також за підтримки тієї ж організації та “Нової Доби”, де я працюю асистентом, минулого року відбулась поїздка до Берліну. Долучитись можуть і школярі, і люди старші, тобто які нещодавно закінчили університет, які просто цікавляться історією, культурою та соціальними проектами у цьому напрямі.
Якщо Ти один раз брав участь в такому проекті, то Тебе, скоріш за все, запам’ятають і запросять знову. Ти матимеш нагоду і познайомитися із новими людьми, помандрувати і розширити свій кругозір.
Розкажи детальніше про поїздку до Берліна.
Коли я реєструвалася, було 3-4 теми і ми повинні були обрати ту, яка для нас була в пріоритеті. Наприклад, тема “Fake or Real”, де потрібно було навчитись відрізняти фейкові новини від справжніх. Друга тема була присвячена історіям старшого покоління про Другу світову війну. Потім був варіант “Створення європейського музею”, який мене найбільше цікавив і на який я подалась. В рамках проекту ми розробляли свою віртуальну виставку. Перед поїздкою у нас було завдання знайти ілюстрації, фото на різні теми (релігія, війна, революція).
Я обрала Революцію Гідності 2014 року, і ці фото також потрапили у цю виставку. Ми створювали анімаційний фільм ー вирізали картинки, робили та сортували фото. На сайті проекту та на окремих інших ресурсах також можна переглянути результат. Людей було багато із абсолютно різних країн, кожен привіз свої думки, побажання, бачення цього музею і, відповідно, потрібно було дійти спільного знаменника. Було багато дискусій, але працювалось надзвичайно невимушено. Мовного бар’єру, про який часто говорять, не було. Не важливо англійська чи іспанська, можна було навіть показати на пальцях, що Ти маєш на увазі і все проходило дуже легко.
Сумно було, звісно, повертатись додому, бо швидко звикаєш до людей, з якими працюєш над подібними проектами.
Плануєш брати участь у інших схожих акціях?
Хотіла б знову реєструватись на той же проект від Eustory. Знаходила ще одну цікаву акцію в Польщі, планую реєстрацію, а там побачимо як воно буде, гляди пощастить.
